Інна Совсун: Треба налагодити сучасну систему збору даних про стан справ у освіті

«Освіта України» поспілкувалася з першим заступником міністра Інною Совсун у перший день після виборів – у понеділок 27 жовтня. Йшлося про особливості нового Закону «Про вищу освіту», співпрацю із громадськістю, механізми прийняття важливих освітянських рішень. Але розпочали розмову, звичайно, з найнагальнішого – парламентських виборів.

«Освітні питання повинні були дискутуватися ширше»

– Щойно відбулися вибори до Верховної Ради України. Ми пам’ятаємо, яким тернистим був шлях Закону «Про вищу освіту». Для подальшого реформування освітньої галузі вкрай важливою є підтримка представників законодавчої влади. Як Ви вважаєте, з новим складом парламенту буде легше працювати?

– Вважаю, що серед майбутніх депутатів занадто мало освітян; на початку дев’яностих їхня частка у парламенті була значно більшою. Якщо пригадати роботу Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, то, поза сумнівом, багато позитивних змін стали можливими завдяки енергії і принциповій позиції його голови, Лілії Гриневич. Для неї питання розвитку освіти є пріоритетними. Але цього не можна сказати навіть про всіх членів комітету, не кажучи вже про інших народних депутатів. Мала кількість освітян – це велика проблема...

По­друге, вочевидь, є проблеми у сприйнятті загальної ролі освіти в су­спільстві. Звісно, нині триває антитерористична операція, економічна ситуація є складною. Але, на мою думку, перед виборами освітні питання повинні були дискутуватися ширше, їм мали приділяти більшу увагу у програмних документах партій. В Європі чи США, наприклад, такі питання є ключовими для кожної партії. Адже освіта – це один із найбільших рядків видатків у бюджеті практично кожної країни. І Україна – не виняток: у нас більш як 20 відсотків усіх видатків держави спрямовують на освіту, і саме ця галузь є найбільшим працедавцем.

Я переконана, що, зважаючи на важливість цієї сфери, ступінь уваги до неї мав би бути зовсім іншим. Адже єдиний спосіб перемогти у війні – показати людям, що краще не десь за кордоном, а у нас, в Україні, і зробити так, аби це зрозуміли громадяни, які нині мають сепаратистські настрої. Будемо відвертими, це ж не просто «накручені» або «проплачені» люди. Є велика частина осіб, які переконані, що з Росією їм житиметься краще. От їм і треба буде показати, що краще жити в Україні. А для цього потрібно проводити результативні зміни в освіті, медицині, працювати над системою соціального забезпечення тощо.

Однак стосовно освіти є ще одна проблема: там, де дискусія відбувається, вона часто профанується, зводиться до примітивних лозунгів. На жаль, в експертному середовищі – теж. Часто замість конкретних, виважених пропозицій ми чуємо загальні слова про якийсь абстрактний західний досвід. Але ж, скажімо, досвід Фінляндії, Італії чи Великобританії є абсолютно іншим! Це – різні моделі з різним ступенем організації, ефективності тощо. А під час дискусії, навіть у професійній сфері, часто послуговуються міфами.

Людям, які дбають про освіту, буде необхідно переконувати народних депутатів, що освітянські питання – критично важливі. Тим більше, що сьогодні справді є цілий ряд законів, без яких подальше реформування галузі буде майже неможливим. Це – закон «Про освіту», який розробляється. Нам треба дуже швидко реагувати на проблеми, з якими стикаються нині ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації, зважаючи на новий Закон «Про вищу освіту» – цим закладам необхідне нове законодавче нормування.

– Говорячи про проблеми цих закладів: нещодавно під стінами міністерства було стільки людей, скільки не було із часу Революції гідності. Протестували студенти ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації проти деяких положень проекту Умов прийому до ВНЗ у 2015 році...

– Протести – це здорова форма самовираження для тих чи інших соціальних груп. Конкретно їх можна вважати одним зі способів донесення думок у рамках громадського обговорення – адже виступали проти проекту документа. Це – нормально, особливо для молоді, студентів. Інша справа – коли протести кимось інспіровані. Я не можу такого сказати про цей захід, бо не проводила якогось дослідження, але, зважаючи на особистий досвід організації різних протестів, можливо відрізнити протест низовий і кимось замовлений. У цьому випадку, думаю, була певна комбінація. Зі студентами ми сіли за стіл переговорів, вислухали їх, виробили спільну позицію – і конфлікт було вирішено.

Ключовий елемент роботи – роз’яснення

Узагалі, коли проводиш реформи, не можеш не зачіпати чиїсь інтереси. Тож ключовим елементом роботи має бути роз’яснення, що робиться, і чому саме так. Суспільство має розуміти користь від тих чи інших змін, навіть непопулярних. Ми сьогодні працюємо над концепцією стратегії реформування освіти, щоб було чітко зрозуміло, куди ми йдемо.

Характер протестів в Україні є переважно реакційним, спрямованим на заперечення чогось. Тож сподіватися, що люди масово виступатимуть не проти, а на підтримку якоїсь позитивної чи альтернативної програми дій, дещо наївно. Але у будь-якому разі з протестувальниками треба сідати за стіл перемовин, домовлятися, пояснювати. Важливо ніколи не забувати про людей, на благо яких ти працюєш.

– Тобто, щоб уникнути непорозумінь і неконструктивних протестів, потрібно проводити потужну інформаційну кампанію?

– Безумовно. За час роботи на посаді першого заступника міністра я зрозуміла, що дуже важливим елементом роботи є інформування, роз’яснення. Треба постійно пояснювати людям, що ти робиш і для чого. Я намагаюся це здійснювати, зокрема, за допомогою соціальної мережі Фейсбук. Дуже показовим можна вважати приклад зі скасуванням наказу міністерства, який зобов’язував усі університети впровадити кредитно­модульну систему організації навчального процесу. Для мене особисто було очевидним, що ця система не має жодного відношення до Болонського процесу; вона є такою, що зарегульовує навчальний процес і порушує ідею автономії ВНЗ стосовно організації навчального процесу, закладену в новому Законі «Про вищу освіту». Для мене це було настільки очевидним, що коли я підписувала наказ про скасування, навіть уявити не могла, якою буде перша реакція академічної спільноти! Довелося терміново пояснювати, що нічого кардинально негативного не сталося.

Зауважу, що інерційність управління і вкрай тривалий процес прийняття рішень у нашій країні приводять до того, що радикальні помилки допустити дуже складно, звісно, якщо діяти без злого умислу. Адже між погодженням концепції і прийняттям кінцевого рішення проходить дуже багато часу, тож у цей період неодмінно знаходиться час для дискусії з багатьма людьми, які мають абсолютно різні позиції.

Але ця сама інерційність управління відіграє і негативну роль, бо гальмує прийняття навіть елементарних рішень. Наприклад, процедура скасування грифування підручників для вищої школи тривала більш як чотири місяці! Попри те, що Міністерство освіти і науки є ключовою установою, яка приймає рішення у сфері освітньої політики, їх треба погоджувати з великою кількістю інших інституцій, і досить часто кінцевий документ суттєво відрізняється від того, що пропонувало міністерство.

Бракує об’єктивної статистичної інформації

– Освіта завжди вважалася однією з найбільш забюрократизованих си­стем...

– Так. Більшість освітян – від працівників дитячих садків до фахівців наукових установ – скаржаться на те, що змушені здавати величезну кількість «папірців». І це при тому, що у кінцевому рахунку ми маємо вкрай мало об'єктивної інформації про ситуацію в освіті.

Я вважаю надзвичайно важливим завданням налагодження нормальної системи збору даних про стан справ у освіті. Без такої інформації ми діємо наосліп. Наприклад, стосовно вищої освіти: яким є реальний рівень праце­влаштування випускників за спеціальностями чи випускників конкретних закладів? Скільки викладачів з різних галузей знань працює у сфері вищої освіти? Зараз, вочевидь, треба буде дуже радикально змінювати стандарти вищої освіти, наприклад – вилучаючи суспільно­гуманітарний блок як обов’язковий. Я розумію, що це вплине на долю великої кількості людей, які працюють в університетах, їм буде потрібно перекваліфіковуватися. Тож треба знати, про яку кількість фахівців ідеться. Але таких даних у нас немає, а отже – нема ефективних інструментів для прийняття виважених рішень.

– Чи змінюється ситуація сьогодні?

– Нині ми знаходимося на стадії прийняття постанови уряду про реорганізацію Інституту інноваційних технологій і змісту освіти з виокремленням із нього двох установ – Інституту модернізації змісту освіти, який буде опікуватися середньою і професійно­технічною освітою, й Інституту освітньої аналітики, котрий збиратиме необхідні статистичні дані й розроблятиме запит на нову статистику. На основі отриманих об’єктивних даних будуть прийматися рішення у сфері освітньої політики. Зауважу, що реорганізація не призведе до роздування штату працівників – сумарно кількість ставок у нових закладах буде меншою, ніж в ІІТЗО.

І нам нарешті треба перестати збирати непотрібну інформацію і налагодити систему збору даних в електронному вигляді.

Спілкувався Максим Короденко