Нас було десять відчайдухів, що пішли в гори з безпрецедентною метою – послухати на висоті 2061 м над рівнем моря лекції молодих філософів. Це Паша Селіванов, поводир й ініціатор походу, Голова студради Інституту філософської освіти і науки (далі – ІФОНу), два молоді викладачі – Антон Дробович та Сергій Русаков, однокласник Антона Сашко, колишня студентка-культурологиня Оксана Соколова з коханим лицарем по професії Максом, головред студентського журналу “Глобус” Ольга Гончар, випускниця-культуролог Яна Литвин та двоє дівчат-філологинь – я і Наталка Камбарова.

Ми вирішили провести п’ять днів разом, поспілкуватися між собою й з гірською природою. Гори заспокоюють. Це вам не море, де треба виходити на пляж о шостій ранку, щоб зайняти місце під сонцем (хто не встиг - той продає пахлаву) і валятися між целюлітними тушками. Я вам розповім, який відпочинок убиває мізки і робить людину справжньою, без контрактів, без колишніх стосунків, без метушні міста, без зайвих обіцянок, з ніжними словами, поцілунками, обіймами, захопленнями, сонячною прихильністю та антидощовою коаліцією, зі смачною вівсяною кашею із свіжозібраними чорницями, з пловом з домашнього тушеного м"яса та щойнозібраними та відвареними білими грибами, з парним молочком, з овечою вурдою, із закоханістю та байдужістю, із невисокими скелями і непідкореними вершинами, з пересіченою Чорногорою і розваленою обсерваторією. Нас переслідував тільки страх і непідкорена вершина Піп Іван. Страх – це те, що заважає людині бути щасливою. Але у горах він проявляє себе слабко.

День перший. Івано-Франківськ, їдемо до Ворохти. Там - таксі до с.Дземброня. Перевдягаємось/взуваємось, перші кроки з 15-25 кілограмовими рюкзаками. Сила. Перемога. Перші кроки до мети здійснені. Стоянка, прийшли рано - десь о п’ятій вечора. Поруч – ліс та гірський потік. Хлопці рубають дрова і йдуть за грибами. Звикаємо до свіжого повітря і чарівної природи.

Усюди гори. Куди йти?

День другий. Зустріли перший світанок у горах. Приготували плов з домашньої тушонки та зібраних і відварених звечора грибів. Шикуємо в поході. І нічого що була холодною перша ніч, уже минули перші страхи, перший конденсат на палатці, перші горбики під карематом, перший різкий погляд ранішнього гірського сонечка. Воно незвичайне у горах. Воно не пляма на небі, як це у місті, воно - повноцінний володар неба, що вдень розглядає свої зелені володіння, а спить ген за горами. Ген за тою... Чи тою. Мабуть, за Попом Іваном, бо на нього ми так і не забралися. Так, сонце спить у кишеньці під горою....

Йшли довго. На середині шляху розбилися на пари, щоб хлопці допомагали дівчатам дертися вперед і вгору. Хто скоро забув про свої доручення, а дехто допомагав до останнього. Озеро знайшли тільки після двадцять першої години, уже під ліхтарики розбивали намети. Їли добре поперчену похідну кашу. Спали вчотирьох. Було тепло.

Наш табір біля озера Бребенескул.

День третій. Купалися у Бребенескулі – гарному гірському озері льодовикового походження, що немов застрягло між гір Бребенескул та Гутин-Томтаник (1801 м над рівнем моря). Затишно, але прохолодно. Перший підйом був дуже крутий і втомливий, озеро не хотіло нас просто так відпускати, бо ми ж його довго шукали переддень… Ще трохи – і скоро стало ген видно Говерлу, і ми мужньо вирушили далі.

Дорогою з’явились дзвіночки, які назавжди пропишуться у моїй пам’яті на згадку про Говерлу. Вона для мене буде Дзвіночком. Несамовите озеро виявилось досить спокійним і милим. Хіба що воно так несамовито гарне, або ж не саме собою звите, бо дуже нагадує кубельце посеред полонини.

А це вона, Говерла, уся в дзвіночках.

На місці призначення – Говерлі.

2061 м над рівнем моря підкорені відчайдушним ІФОНом та його друзями. Пишемо відеозвернення до студентів нашого університету, телефонуємо мамам і татам з претензійною фразою: «Привіт, а я зараз на Говерлі!», варимо чорну каву на хитро придуманій бензиновій конфорці, купуємо медалі за підкорення вершини, мерзнемо врешті-решт, бо все ж ми були останньою групою, що зійшла на гору того дня – 13.08.2011, це було вже надвечір’я, близько двадцятої години. Слухаємо на вершині ініційовану Пашею та обіцяну Антоном філософську лекцію, її тема – містичне богослів’я, Сергій натомість розповідає про нестандартне мислення в системі освіти. Спустилися до підніжжя гори у бік Закарпаття, лісника-м’ясника не застали у халупі і вирішили, що розіб’ємо табір поруч – уже вечоріло, а йти далі було зовсім нераціонально. Назбирали дров, приготували суп із сардинами, попили чаю, поробили одне одному масаж і повлягалися спати.

Закарпатська полонина, вівці з дзвіночками та Оля.

День четвертий. Ранок, розтягнутий у часі. Знову плов, але вже без грибів. Вівсянка зі свіжозібраними чорницями. Гарно навколо. Пасуться на полонині без господаря овечки-хмаринки, а між ними чорна вівця, вони всі мають дзвіночки, але вже не квіточки, а звук, передзвін на шиях цих кучерявих створінь… Вирушили в дорогу близько другої години дня, однак це не завадило нам прибути до наступної стоянки о сьомій вечора. Це вже останній нічліг у горах. Як і на першій зупинці, знайшли хазяїв корівок, що продали нам парного молочка, приготували суп, доїли сардини і кільки у томаті, від чого рюкзаки дуже полегшали. За вогнищем і кружкою чаю поділилися враженнями від походу. Усі були захоплені і п’яні від карпатських пригод.

Гірська річка, у ні приблизно +12, але це не завадило нам у ній покупатися.

День п’ятий. Повернення до цивілізації – шлях на закарпатське село Лазещина. По дорозі була малина і чорниці. А на небі гарні хмари. Гору Петрос ми теж оминули. Дійшли до залізничної станції близько п’ятої вечора. Там було дуже засмічено, і ми вирішили, що слід прибрати, бо ніхто не піклується тут про чистоту узбіч і пустої станції. Пакети для сміття в руки і гайда! Благодійна акція, назвемо її умовно «Щоб соромно не було», була виконана десь за півгодини. Пішов дощ, вперше за ці дні, ми це собі пояснювали не просто фортуною, а й дружно укладеною перед походом антидощовою коаліцією, умовою якої було весь час не хотіти дощу. Подіяла, як бачите.

Село Лазещина.

Прибираємо залізничну станцію «Лазещина».

Далі – знаймоство з поляками і дизель до Яремче. На вокзалі ми придбали квитки до Франика і напоїли ляхів-спудеїв. Їх звали Марчек, Беник, Куба, Мартін та Агнєшка, вони всі варшавські студенти, що мандрують Карпатами. Ми навчили їх першого куплета і приспіву пісні «Ой у вишневому саду», заспівали з ними їхню «Гей, соколи», поспілкувалися щодо студентського життя у Польщі та в Україні. І це при тому, що ніхто з нас добре не володіє польською, а вони не знають української. Але для обміну враженнями це не завада. Вкотре переконалась, що поляки нам духом ближчі, ніж росіяни. Європа.

О пів на четверту ранку – потяг до Івано-Франківська, досипання на вокзалі, варенична, коротка екскурсія від івано-франківчанки центром міста, книгарня, новеньке, вперше опубліковане видання трактату «Конкордизм» Володимира Винниченка у мене в кишені, знову варенична, потяг до Львова, ливень, кав’ярні, магазин «Чоколадка», фото біля опери, знову кав’ярні… Нічний потяг до Києва. Кінець казки. Далі буде наступного року.

Традиційне фото зі Львова.

П.С. Любіть свою країну і не лінуйтесь її пізнавати. А головне – не соромтесь її. Ось у поляків теж ще не готові стадіони до Євро-2012, щоб ви не сумнівалися. Важливо з гумором ставитися до негараздів і вміти добре відпочивати.

Ірина Мороз, фото автора