Переклад тексту доповіді екс-міністра освіти і науки Сергія Квіта на засіданні Атлантичної ради 23 травня  2016 р. у Вашингтоні (США).

Парадокси пострадянського світу: освіта і наука України в контексті нинішньої політичної ситуації.

Після Революції Гідності, у період з 2014-го 2016-й рік, я очолював Міністерство освіти і науки України. Тому досить легко можу зробити огляд основних змін, досягнень та перешкод, з якими стикається Україна в реалізації освітніх реформ. Нашими головними  пріоритетами були: забезпечення доступу населення до якісної освіти, децентралізація управління галуззю, автономія навчальних закладів, дерегуляція, дебюрократизація, партнерство держави і приватного сектору та демократичне управління. Революція підняла високу планку для освітніх реформ в Україні. Ми були готові до викликів, які нам були кинуті, незважаючи на економічну кризу та вимогливість громадян до Уряду.

Міністерство освіти і науки України в даний час працює під керівництвом нового міністра - Лілії Гриневич. Важливо відзначити, що, незважаючи на те, що я і міністр Гриневич належали до різних політичних сил, ми працювали протягом багатьох років у складі тієї ж команди та захищали інтереси освітянської спільноти. Таким чином, ми забезпечили спадкоємність процесу реформування української освіти та науки. До того ж, у мене є всі підстави вважати, що серед політичних сил, які представлені в парламенті, за винятком відвертих проросійських і популістських депутатів, ні в кого не було принципово інших поглядів на зміст освітніх реформ. Саме тому, коли прийшов час голосувати за нові прогресивні закони, а саме ЗУ «Про вищу освіту» (2014 р.) і «Про наукову та науково-технічну діяльність» (2015 р.), нам було не складно знайти голоси для їх підтримки.

Але також є і ряд проблем, котрі перешкоджають реформам у галузі освіти і науки в Україні. Головна з них - це пострадянська свідомість у більшої частини наших політиків. Наукові дослідження та освіта не є політичними пріоритетами для більшості з них, навіть якщо вони вже почали змінювати свою публічну риторику. Не дивлячись на це, експерти освітньої галузі написали проект закону «Про освіту», підкреслюючи особливе значення освіти, як одного з головних пріоритетів розвитку української держави. Я передбачаю, що найближчим часом пріоритетність питань освіти у політичному порядку денному не підвищиться. Державний бюджет, призначений для освіти та наукових досліджень, як і раніше розглядається як витрати, а не як інвестиції в майбутнє українського суспільства.

Варто також відзначити значні недоліки в системі державного управління. Наприклад, Міністерство освіти і науки України опікується всіма рівнями освіти та науковими дослідженнями. Згідно з європейськими зразками, необхідно розділити контроль над освітою, щонайменше, дві частини: Міністерство вищої освіти та Міністерство народної освіти. Останнє і буде займатись дошкільною, середньою, позашкільною, професійно-технічною освітою та освітою дорослих. Але перелічені проблеми в організації управління освітньою галуззю не цікавлять наших політиків. Україна не в змозі фінансувати важливі національні проекти, необхідні для реформування науки та освіти, а це актуально робити саме зараз, після Революції Гідності.

На практиці це означає спробу ліквідувати пострадянські підходи в управлінні галуззю, змінюючи пострадянську мережу навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, а також зробити деякі структурні та інфраструктурні зміни. Найбільш системні реформи в галузі науки і освіти були обговорені та схвалені на 12-му засіданні Національної ради реформ з питань освітньої реформи у жовтні 2015 року.

Реалізація намічених планів потребує затвердження цілого ряду пріоритетних законів, які дозволять змінити стиль академічного життя. Крім ухвалених законів «Про вищу освіту» та «Про наукову науково-технічну діяльність», на розгляді у Верховній Раді знаходяться проект закону «Про освіту» та законопроект «Про професійно-технічну освіту». В найближчому майбутньому ми сподіваємось внести на розгляд до Верховної Ради проект закону про нову модель фінансування вищої освіти. Нашою метою є повна фінансова автономія університетів, незалежно від джерела фінансування.

Ми повинні розуміти, що самі по собі зміни законодавства не можуть вплинути на реалії академічного середовища. У пострадянському суспільстві, з якого ми намагаємось себе витягти, існує велика проблема практичної реалізації нової нормативно-правової бази. Я хотів би зупинитись на вищій освіті і наукових дослідженнях, де в нас протягом майже двох років діє перший із згаданих законів і де ми приступили до реалізації другого. Реформа вищої освіти ґрунтується на ідеї повної автономії університетів. В ході реалізації закону «Про вищу освіту» ми створили відповідну нормативно-правову базу, яка забезпечує  академічну самостійність, що значно розширює межі фінансової та організаційної автономії вищих навчальних закладів.

Тепер сам університет може формувати перелік освітніх програм та їх зміст, брати на себе відповідальність за організацію навчального процесу. Зрештою, сам університет несе відповідальність за якість навчання, викладання, наукові дослідження і професійні навички своїх випускників. Університет тісно співпрацює з ринком праці, визнає іноземні дипломи своїх викладачів та має поточні та депозитні рахунки в банках. В основу нової системи присудження ступенів і вчених звань закладено міжнародні наукометричні критерії, що дозволить нам розпочати процес інтеграції вищої освіти і наукових досліджень. Адже ці дві сфери діяльності були розділені радянською владою ще в 1920-ті роки. Замість  пострадянської системи аспірантури, ми переходимо на сучасні програми PhD.

Проте, значна кількість університетів досі не скористалась перевагами вузівської автономії, тому що їх керівництво не бажає брати на себе відповідальність за прийняття рішень і працювати в напрямку покращення якості освіти. Нам часто доводиться стикатися з різними освітніми установами, які називаються «університетом», але вони не мають нічого спільного з університетами крім назви. Консервативні ректори, пасивні викладачі і байдужі студенти - це також реалії сучасної української освіти.

За часів мого керівництва Міністерство освіти і науки України було основним ініціатором впровадження університетської автономії та боротьби з плагіатом, що досить дивно, на мою думку. Але пояснення просте: після перемоги Революції Гідності, міністерство складалося з тих, хто перебував в опозиції до попереднього політичного режиму.

Сьогодні автономія університетів якщо і реалізується, то це іноді відбувається у спотвореному вигляді, так, що ми це називаємо «ректорський феодалізм». Досить часто трапляються випадки, коли університетська спільнота не використовує демократичні інструменти для управління навчальним закладом, як це передбачено законом «Про вищу освіту». Якщо ж Міністерство освіти і науки України намагається впровадити нові методи академічного устрою, то деякі консервативні ректори можуть досить легко виграти суд і залишити ці аспекти реалізації нового законодавства без практичної реалізації в своїх установах.

У мене є ще один приклад. Вибори до Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти, до складу якого пройшли корупціонери. За тих обставин, я,  як міністр,  не міг визнати результати проведених виборів. Для того, щоб змінити ситуацію в академічному середовищі на краще, ми повинні забезпечити зміни і доповнення чинного законодавства. Зокрема, ЗУ «Про вищу освіту» був написаний ще за часів міністра освіти Дмитра Табачника. Тоді ми були зосереджені на захисті університетів від самоуправства міністерства. Зараз же ми стикаємось зі спробами зберегти вітчизняну університетську систему в тому стані, в якому вона була раніше. І це є політичною проблемою.

В даний час українське суспільство балансує між післяреволюційними вимогами до змін та пасивним консерватизмом. Люди, які прийшли на Майдан і домоглися повалення попереднього уряду дійсно хочуть змін, але не завжди це реалізують у своїй професійній діяльності. Тут дається в знаки радянська спадщина в їх свідомості. Суспільство розділилось на дві частини. Перші – це активісти, які перемогли у Революції Гідності та зупинили російську агресію, а другі - спільнота людей, які можуть тільки нарікати на несправедливість. Вони ще не навчились використовувати існуючі механізми, щоб впливати на важливі рішення і стежити за їх виконанням. Вони чекають втручання якоїсь магічної сили, як наприклад «державна справедливість», щоб покращити стан справ.

Друга проблема, яка є наслідком першої - це специфічна риса пострадянських суспільств, в яких старі звички часто домінують над діючими законами та нормативними актами. Таким чином, після перемоги над режимом Віктора Януковича, є ще багато політиків і державних службовців, які хочуть продовжувати працювати так, як вони це робили за часів правління Януковича та його партії, в тому числі використовувати авторитарні підходи та займатись корупцією. Хоча ми бачимо помітні результати в реформуванні національної поліції, але створення нової системи правосуддя є набагато більш складним завданням.

Третя проблема,  яка мене турбує, це врегулювання відносин держави та  громадського суспільства. Як ми можемо змінити політичну культуру українського суспільства в той час, як система правосуддя не змінюється? Що стосується освіти і науки, то ми сподіваємося на реалізацію університетської автономію, критичне мислення викладачів і студентів, а також на зростання активності академічної спільноти.

Я хотів би навести ще один приклад, пов'язаний з реформою академічної сфери. Йдеться про реалізацію нового закону «Про наукову та науково-технічну діяльність». Оскільки система наукових досліджень в Україні сформувалась ще за часів Сталіна, то ця система вимагає дійсно радикальних змін. Яскравим прикладом є те, що вік нинішнього президента Національної академії наук України становить 97 років, а керує Академією він протягом 54 років поспіль. Для того, щоб реалізувати необхідні зміни в галузі наукових досліджень, ми створюємо декілька важливих органів у сфері наукових досліджень. Серед них: Ідентифікаційний комітет з питань науки, Національна рада з науки і техніки та Національний фонд досліджень. Ми реалізуємо концепцію національної політики в галузі наукових досліджень та демократизуємо систему прийняття рішень.

У 2015 році Україна стала асоційованим членом Європейської дослідницької та інноваційної програми «Горизонт 2020». Таким чином, основою для оптимізації нашої наукової системи буде міжнародний аудит проведений Європейською комісією. Цей аудит розпочався з затримкою через трагічні події в Брюсселі, але він все ж розпочав свою роботу в Україні в травні. Результати, які ми зможемо вивчати та використовувати для роботи, будуть готові на початку осені. Надалі розвиток вітчизняної наукової сфери буде відбуватися в контексті інтеграції з вищою освітою, а також ми будемо сприяти створенню високотехнологічного вітчизняного виробництва. З цією метою ми підтримуємо закони про інноваційні парки та трансфер технологій.

Повертаючись до питання політичної ситуацію в країні, слід зазначити, що все залежить від тих вимог, які висуває громадськість до влади та готовність влади діяти рішуче і приймати жорсткі та непопулярні рішення, коли це необхідно. На мій погляд, є дві відмінні риси українського суспільства, які підкреслюють причини впевненості в успіху наших реформ. Українці вірять у справедливість і мають органічну потребу в свободі слова. Ці переконання привели нас до перемоги під час Революції Гідності. Ключове слово тут - віра. Далі нам треба усвідомити, що успіх будь-яких соціальних змін залежить від пріоритету національної освіти і розвитку наукових досліджень для держави, що є умовою запровадження інноваційних підходів.

Сергій Квіт

---

Довідка:

Атлантична рада (англ. Atlantic Council) — аналітичний центр, неурядова організація США, котра переважно займається міжнародними відносинами атлантичної спільноти.  23 вересня 2014 року у Вашингтоні Президент Світового Конґресу Українців Евген Чолій та Президент і Головний директор «Atlantic Council» Фредерік Кемп (Frederick Kempe) підписали Меморандум про угоду — СКУ буде співпрацювати з «Atlantic Council» щодо імплементації проекту «Ініціатива України в Європі». Ініціатива зосереджується на встановленні чітких основ політики та ряду ініціатив, спрямованих на те, щоби міжнародне співтовариство вповні підтримало незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України — в тому числі й Криму — та її євроатлантичну інтеграцію.